Эскадрон гусар летучих

[Okami Mia]

Поскольку пришлось столкнуться и с этой тематикой, вот ссылки.
История гусарской формы
Открытки по истории русского мундира. Выпуск 1: Пехота
Открытки по истории русского мундира. Выпуск 2: Кавалерия
Открытки по истории русского мундира. Выпуск 3: Иррегулярные гусарские части
Открытки по истории русского мундира. Выпуск 4: Оружие и снаряжение
Русский военный мундир XVIII века

---

И-нетовско-поисковое

[Okami Mia]

Еще одна довольно таки "хромающая" тема - Женские головные уборы.
О древнерусской одежде. Головные уборы


С сайта.

Венки - классический головной убор незамужней девушки - изготавливались из лент и искусственных либо живых цветов. Все эти цветы и ленты, украшавшие особым образом уложенные на голове косы, должны были образовывать нечто напоминающее богатую корону. Страница сайта.

И сайт посвященный народным костюмам. В основном русским, но есть статьи и о костюмах (и не только) других народов.
Народный костюм
Этническая одежда народо и Татарский национальный костюм.
Ателье татарского костюма - хорошая подборка статей о татарской и мусульманской одежде.

---

Язык моды XVIII–XIX веков в русском культурном быту: трудности перевода

[Сообщество белошвеек]

Кринолин, корсаж, неглиже, камзол, шмиз, шлафрок, фонтаж, ангажант - такова лишь малая часть тех слов, которые были заимствованы русским языком в XVIII-XIX веках для обозначения различных деталей немецких, французских и английских костюмов, попеременно становившихся модными в России. Однако, несмотря на повсеместное заимствование названий для неизвестных ранее вещей, все это не делает перевод книг по истории костюма легким, и множество профессиональных терминов не имеют прямых аналогов в русском языке, по-прежнему взывая к эрудиции переводчика.

"Полит.ру" публикует статью специалиста по истории костюма и кроя Ольги Никитиной "Язык моды XVIII-XIX веков в русском культурном быту: трудности перевода", в которой разбираются некоторые сложные случаи перевода английских терминов в истории костюма на русский язык, объясняется история появления тех или иных понятий и таким образом прослеживается процесс формирования языка моды XVIII и XIX веков. Статья опубликована в журнале "Теория моды. Одежда. Тело. Культура" (2007. Вып. 5).

«Слова и вещи».

Мир костюма - это мир слов. Они звучат загадочно и необыкновенно для непосвященного человека. «Кринолин», «панье», «карако», «боа», «пет-ан-лер» [1] - слова иногда завораживают и привлекают раньше, чем сами вещи. Посредством слова происходит знакомство и понимание культуры, истории и бытовых традиций. Каждая культура создает свой язык костюма. В каждом языке есть поэзия и мудрость, и в любом названии заложен свой смысл и своя история. Но как донести поэзию и смысл языка чужой культуры без потерь и ошибок? С этой сложной задачей приходится справляться переводчику [2] .

В русском языке слова, обозначающие детали одежды, ее формы, названия тканей и другие термины, которые можно объединить общей темой «костюм», в основном иностранные или производные от них, измененные на русский манер. Большая их часть пришла из французского языка вслед за французской модой в XVIII–XIX веках (корсаж, неглиже, камзол, шмиз [3] ), много английских слов (блузка, гетры и др.)

XVIII век - время формирования русской модной лексики. Европейское платье, «введенное в моду» указами Петра, было немецким или голландским вариантом французского, поэтому среди названий разных предметов этого нового стиля были в том числе немецкие слова (например, шлафрок). Продолжали пользоваться и лексиконом старого русского костюма, обозначая новую одежду по принципу внешней аналогии.

К середине 1720-х годов влияние французской моды, распространившись по Европе, захватило и русское высшее общество. Хотя попрежнему наиболее тесные связи, политические и родственные, у русского двора были с дворами немецких князей, французский язык и французский стиль становились все популярнее. И модницы петровского времени в письмах за границу просят привезти им «фонтанжи» и «ангажанты», а не «чепцы» и «оборки для рукавов». В 1730-е годы уже появляется сатирическая литература о щеголях, изъясняющихся на коверканом французском, который становится в это время языком модного света и моды.

Французский костюм всегда отличался чрезмерностью в отделке, сложным и тонким узором тканей. Английская мода, напротив, более сдержанная, строгая, приспособленная к прохладному климату. У российского европеизированного платья тоже были свои особенности. Иностранцы в течение всего столетия отмечали смешение стилей в русской моде: одного забавляло «безвкусное подражательство» французским обычаям, другого завораживало обилие золотых и серебряных кружев и галунов в одежде придворных, а третьего удивляло соседство на столичных улицах невиданных прежде меховых одеяний и клетчатых плащей, напоминавших о родной Шотландии.

Элементы английского стиля, возможно более близкого российским условиям, начали проникать в Россию в конце XVIII - начале XIX века, тогда же в русский язык пришло много английских слов, относящихся к костюму.

Русский язык всегда легко принимал новую лексику, подчинял ее своим грамматическим правилам, и только некоторое время спустя происходило настоящее осознание необходимости того или иного слова. Насильственное исключение иностранных слов не имело успеха: всем известно о попытке славянофилов в начале XIX века заменять их кальками, например калоши называть мокроступами. Но живой язык нельзя изменить искусственно, слова рождаются и умирают с естественным ходом истории, и на смену им приходят другие.

При такой гибкости и открытости русского языка кажется, что проблемы для переводчика не существует, но трудности начинаются на первой же странице. В данной статье мы ограничимся сопоставлением английской и русской терминологии.

Английский язык - консервативный и независимый, особенно это касается профессиональной лексики. Каждый исследователь исторического костюма и моды старается обойтись собственной английской терминологией, французские слова употребляются только в самом крайнем случае, и, как правило, это не термин, а образное название какой-либо модной детали, например лиф en fourreau, платье robe a la francaise или рисунок на ткани fleur de lys. Но каждое французское слово имеет точный английский аналог: manches a gigot (рукав жиго) переводят как leg-of-mutton sleeve, а fichu (фишю) - handkerchief и т.д.

О самобытности и вандейковом стиле.

Сложность перевода текстов по костюму состоит в том, что в русском языке собственные названия предметов одежды найти сложно. Это связано не только с тем, что эти названия были заимствованы вместе с костюмом, но и с традиционным восприятием того или иного предмета. И в английской, и в русской культуре есть самобытные черты. Если говорить о русском костюме, то это одежда допетровской эпохи и народная. Такие слова, как «бармы», «терлик», «летник» или «кокошник» [4] , нельзя перевести на английский язык, можно только переписать их латинскими буквами или придумать описательный оборот. И в истории английского костюма можно найти такие примеры.

Один из них - модный стиль «Ван Дейк», который просуществовал недолго. Однако в современном языке сохранился термин vandyked - «вандейковый», которым пользуются авторы как научных трудов, так и популярной литературы по костюму. «Вандейковым» называют широкий отложной воротник с зубчатым изрезанным краем, напоминающий воротники на портретах работы Ван Дейка. Само сочетание falling vandyked collar похоже на falling bands - отложные воротники XVII века, отделанные кружевом или целиком кружевные. «Вандейковыми» могут быть не только воротники, но и любые другие детали, например ленты или оборки, с таким же изрезанным краем.

Вот описание свадебного платья 1827–1829 годов из книги Дж. Арнольд «Модные фасоны, 1660-1860» (Patterns of Fashion, 1660-1860): «A wedding dress in ivory brocaded silk with Marie sleeves and a vandyked collar edged with blonde lace. The hem is padded and above it is a deep vandyked band of brocade» [5] (Arnold 1995: 58). Из комментариев к выкройке того же платья: «The crossway strip for the vandyked frill The vandyked decorative strips are piped all the way round the edges» (Arnold 1995: 59) [6] .

Сейчас термин «вандейковый» употребляют по отношению к костюму XVIII, XIX и даже XX века. Но появился он в 80–90-е годы XVIII века в Англии вместе с одноименным стилем в моде. Ф. Буше в своей «Истории костюма» отмечает: «Стиль ”Ван Дейк”, который был широко распространен в английской моде конца XVIII века, характеризуется использованием мягких тканей, особым кроем рукавов, манжет и линии выреза лифа» (Boucher 1987). Описание этого костюма можно найти у Каннингтона: «Длинные нижние юбки, завышенные талии, широкие пояса, обручи под юбками почти незаметны Эта одежда была более простой, вандейковые бордюры и вандейковые отложные воротники были очень популярны Узкий лиф с глубоким круглым вырезом, изогнутым спереди в виде буквы V, был оформлен отложным воротником, двойным или однослойным, часто вандейковым» (Cunnington & Cunnington 1972).

Этот стиль в одежде конца XVIII века был обусловлен модным направлением в живописи. Каннингтон пишет: «В начале века было модным писать портреты дам ”в рубенсовском платье” или ”в стиле Ван Дейка”. Герцогиня Мальборо в 1734 году, заказывая портрет своей внучки, велела изобразить ее в платье своих предков, поскольку ”многие дамы сейчас желают быть написанными в стиле Ван Дейка, хотя он и умер, как мне кажется, триста лет назад”. Во второй половине столетия появились портреты молодых людей, одетых в дублеты с разрезами эпохи Тюдоров, с воротниками времен Ван Дейка и другими элементами маскарадного костюма, но это не стоит принимать всерьез, так же как и портреты ганноверских королей в латах или изображения государственных мужей в тогах» (Cunnington & Cunnington 1972). Каннингтон подтверждает этим свою мысль о том, что нельзя полностью доверять живописным изображениям, так как они не всегда являются точным отражением действительности, и в этом с ним нельзя не согласиться. Но определенное влияние на моду портреты в манере Ван Дейка оказали и даже помогли появиться новому стилю в костюме.

Кружева и оборки.

И в России, и в Англии хорошо известны различные сорта кружева - их названия не нуждаются в переводе: валансьен, алансонские, венецианские, дюшес или гипюр. Но основные принципы, по которым различают все кружева, в этих двух странах совершенно разные. В Англии кружево ручной работы делится на игольное (needle lace) и коклюшечное (bobbin lace), то есть по способу производства. Машинное кружево называют просто machine-made lace. «Valenciennes - a fine quality bobbin lace in complex floral designs, using а thousand or more bobbins, on a circular mesh ground Venetian lace - needle made lace was introduced into Europe by the Venetians who had probably learnt the art from Saracenic Sicily» [7] (Yarwood 1978: 272).

Помимо этого общепринятого разграничения, наши специалисты делят кружево на ленточное (готовые кружевные ленты) и мерное (кружевное полотно). Таким образом, кружево классифицируют чаще всего практики, которые занимаются реконструкцией костюма. Возможно, для них важнее сфера применения кружева, а не способ его изготовления. Однако понятия «мерное» и «ленточное» в английском языке отсутствуют, и при переводе текстов с русского на английский приходится выходить из положения, придумывая обороты вроде bands of lace (ленты из кружева).

Такого понятия, как «обрубная оборка», которое у нас широко используется, в английском языке тоже нет. Вернее, отсутствуют сами глаголы to cut, to hem («резать», «рубить» или «подрубать») в названиях оборок, но свои обозначения у них все же есть. Название зависит от назначения оборки.

В 80–90-х годах XIX века появляется термин sweeper (от глагола to sweep - «подметать») - буквальный перевод французского слова balayeuse («подметальщица»). Так называли оборку, пришитую к внутренней стороне подола юбки со шлейфом. «In the late nineteenth century, pleated, stiffened dust ruffles, called sweepers or balayeuses, were sewn to the underside of the hems of ladies long, trailing gown skirts to act as dusters to absorb the dirt from the flour or street and to protect the gown fabric on top» [8] (Yarwood 1978: 345).

Обрубные ленты, предназначенные для манжет, отделки или наружных оборок, называют просто frill (strip) with raw edges - «оборка (лента) с необработанным краем». «The detail has been tightly gathered along one edge and pinked and scalloped along the other - both edges are left raw» [9] (Hart & North 1998: 34).

Край может быть двух видов: pinked edge (зубчатый край) и scalloped edge (фестончатый край), если фестончатый край дополнен зубчиками - pinked scalloped edge. «…A single ruffle on the elbow-length sleeve which has a scalloped edge and is headed by a pleated and pinked frill» [10] (Hart & North 1998: 86). «A straight strip of taffeta is pinked and box-pleated to form a decoration for the hem of the petticoat» [11] (Arnold 1995: 41).

В русской терминологии образного названия «подметальщица» не существует, используют иногда французское balayeuse, но в основном говорят и пишут просто «оборка». Для нас это универсальное слово, меняются только определения - плиссированная, гофрированная, заложенная складками, скроенная по косой и т.д. В английском языке есть несколько слов, которые можно перевести как «оборка». Чаще других встречаются ruffle, frill и flounce. Границы употребления этих слов существуют, но они довольно размыты. К тому же каждый автор по-своему трактует эти определения. Дорин Ярвуд, автор известного словаря, пишет, что ruffles появились в начале XVI века как отделка воротника и рукавов нижней сорочки - ее носили под дублетом, джеркином или женским платьем, которое застегивалось на пуговицы от подбородка вдоль центра переда. Затем ruffle на воротнике заменила ruff - фреза [12] , которая должна была быть выполнена из той же ткани, что и оборки на запястьях, сочетаться с ними по отделке и вышивке. Позднее название ruffle перешло на все оборки и ленты, собранные складками.

Каннингтон считает, что ruffles - это оборки, которые начали носить в первой половине XVIII века под манжетами рукавов. Поскольку рукав в это время был достаточно широкий, под платье могли надевать сорочку, у которой были рукава с оборками (ruffles). Во Франции эти оборки называли engageantes - термин, который появился в Англии только в XIX веке. «Ruffles were bell-shaped until the end of the 1740s, and with multiple sets the upper ones were each shorter than the lower so as to display the lace» [13] (Cunnington & Cunnington 1972).

Flounces выкраивали из той же ткани, что и платье, и пришивали вместо манжеты к рукаву, который к середине XVIII века постепенно сужался. Когда рукав стал слишком узким для того, чтобы под ним можно было спрятать еще и рукав сорочки, оборки (ruffles) пришлось пришивать прямо к рукаву платья. «The flounce was shallow or absent at the bend of the elbow, but deep behind The ruffles followed the line of the sleeve flounce with a deep fall behind and a short fall at the bend of the elbow» [14] (Cunnington & Cunnington 1972).

Ruffles могут также оформлять чепчик или горловину шемизетки, при этом они должны сочетаться с оборками на рукавах. В мужском костюме оборку на рукаве рубашки, которая была видна из-под манжеты камзола, тоже называли ruffle.

Слово frill для Каннингтона, похоже, не так важно. Оно самое нейтральное: и ruffle, и flounce он называет этим общим термином, часто использует глагол to frill - «закладывать складками». «The front border was frilled, single or double, generally with a small central ruffle» [15] (Cunning ton & Cunnington 1972).

Но таких правил придерживаются не все - для авторов книги Historical fashion in detail четкого разграничения нет. Все оборки на рукавах, и кружевные, и из основной ткани, они называют ruffles: «Characteristic of the 1760s are the double sleeve ruffles and the arrangement of the pleated ruffle in a straight line down the opening of the gown’s skirt, both indicating a waning of the rococo influence» [16] (Hart & North 1998: 94).

Но слово ruffle никогда не используется, если речь идет об отделке на юбке, особенно нижней; это единственное, в чем совпадают все исследователи. Ruffle - это украшение только верхней части костюма, яркое и заметное.

Ленты.

Еще одно слово, которое для нас связано с украшением, - «лента». Оно ассоциируется для русского слуха с девичьей косой, с ленточкой в подарок на память или с пышными бантами на шляпках модных барышень XIX века, известных по живописи и литературе.

Этот смысл передает английское слово ribbon. Именно так называют ленты, которые вплетают в прическу или используют для декорирования костюма. «The edge of the stomacher is bound with ivory silk ribbon». (Arnold 1995: 28). «The bodice panels and apron are decorated with crossed strips of lilac ribbon and ivory embroidered net» [17] (Arnold 1995: 60).

Более сложное слово - и по своей истории, и по современному применению - band. По мнению Ярвуд, слово появилось в XVI веке как название ленты, которой обшивали горловину сорочки. Позднее, когда стали носить фрезы, а в XVII веке - воротники различной формы, так называли любые виды отделки горловины или выреза платья. Мягкие отложные воротники белого цвета, целиком из кружева или из батиста и шелка, отделанные кружевом по краю, получили название falling band. «In the sixteenth century the collar became a separate article which finished the neckline of the shirt or chemise; it was more usually known as a band and evolved in the early seventeenth century into the large lace collars known as Falling bands» [18] (Yarwood 1978: 107).

В XVIII и XIX веках ученые, священники и разночинцы носили вместо воротника short-band - узкую льняную полоску. Такие полоски можно было видеть и на чиновниках в XX веке. Устаревшее band использовали вместо современного collar (воротник). Standing band в XVII веке представлял собой полукруглый стоячий воротник на каркасе, а завязки воротника называли band strings.

В современной английской литературе band обозначает полоску ткани, отрезанную от любого полотна, а ribbon - готовую ленту, в этом и состоит основная разница.

Band - это и обычный лоскуток прямоугольной формы, который можно использовать по-разному, и отделка, и кусочек ткани, который пришивают по нижнему краю рукава или по краю горловины изнутри, и корсажная лента (waistband), и пояс. Для комментариев к выкройкам это самый удобный термин. «The front portion of the skirt being pleated into a band that ties round the waist The skirt is trimmed with a deep band of flossed silk Gather the bottom sleeve to fit the band and neaten the raw edges» [19] (Arnold 1995: 55–57).

Особенное название имеют ленты для украшения лифа XVIII века - robings. Эти ленты прикрепляли по бортам корсажа, который носили со вставкой. Они переходили со спинки на плечи и сходились в центре на уровне талии или чуть ниже. Обычно эти ленты не украшали, но до середины века встречались вышитые robings - как правило в придворном костюме. Например, на английском платье 1740-х годов ленты с вышивкой: «Both the sleeve cuff and front robings are embroidered in the same pattern as the mantua and petticoat» [20] (Hart & North 1998: 64).

Часто ленты robings с бортов лифа плавно переходили на края распашной юбки. Такая отделка юбки в виде плиссированной или заложенной бантовыми складками ленты имела свое название - «фалбала», по-английски furbelow. «The flounces and the furbelows [the strips of pleated material which decorate gown and petticoat] are all edged with cherry red braid» [21] (Arnold 1995: 34).

Furbelow можно перевести как «похожий на мех» или сделанный «под мех». Действительно, это воздушное украшение напоминает пушистую меховую оторочку.

Ткани.

Существуют различия и в названиях тканей, особенно исторических. Например, часто понятное специалистам без перевода слово brocade - «брокад», «парча». Так называют ткань с рельефным рисунком, обычно цветочным, который подчеркнут либо разницей фактур, либо разницей цветов, а в структуре ткани обязательно присутствует золотая или серебряная нить.

В английских исследованиях само слово brocade используется очень редко, только когда речь идет о ткани вообще. «There was a flourishing trade in the weaving of velvets, brocades and damasks and in the manufacture of gold and silver lace» [22] (Ribeiro 2002). Если автор описывает конкретный предмет одежды, обычно употребляется производный термин brocaded в сочетаниях brocaded silk, brocaded pattern или brocaded design, которые можно перевести как «шелк с вытканным узором» или «вытканный узор». Это слово имеет чисто техническое значение: в XVII и XVIII веках так называли ткань, при производстве которой добавляли дополнительный уток [23] , его включение ограничивали размером рисунка. Золотую или серебряную нить здесь могли не использовать, поэтому назвать такую ткань парчой, в нашем понимании, нельзя. «Gown, cream silk with a brocaded design of pear-shaped fruits and exotic flowers in pink, yellow, brown green and black» [24] (Rothstein 1984: 122).

Но если серебряная или золотая нитка присутствует в текстуре ткани, можно перевести brocaded silk как «парча». «Gown and petticoat, pale blue silk brocaded with a floral design in maroon adorned with green foli age springing from linked silver tendrils with silver flowers» [25] (Rothstein 1984: 123).

Иногда термин употребляют в значении «узорный», противопоставляя определению «простой, без рисунка» (plain): «They make up cloaks, mantels of silk, velvet plain or brocaded and trim them with silver or gold lace» [26] (Ribeiro 2002: 73).

Женское платье.

В процессе работы над переводами книг по крою выяснилось, что очень сложно подобрать русские эквиваленты, которыми можно было бы обозначить основные типы женских платьев в XVIII веке.

Название распространенной парадной женской одежды начала столетия - mantua, или manteau. Рендл Хольм в книге «Академия вооружения и геральдики» (1688), которая является большой редкостью и цитируется почти во всех работах по костюму этого периода, описывает его как свободное домашнее платье, произвольно подогнанное по фигуре: «A MANTUA is a kind of loose coat without any stays in it, the body part and sleeves are of as many fashions as I have mentioned» [27] (Rothstein 1984: 18). Это платье, «как и многие из тех, что стали впоследствии парадными, первоначально таковым не являлось», - пишет Э. Рибейро (Ribeiro 2002: 34). Его носили всегда поверх корсета или корсетного лифа, оно имело Т-образную форму и было сшито из двух кусков материи, которые лежали на плечах, сзади переходя в длинный шлейф, а спереди ниспадая до пола. Рукава кроили отдельно, а затем пришивали. Это огромное количество ткани, обычно шелковой, с крупным рисунком, драпировали различными способами. Некоторые исследователи считают, что эта одежда - европейская адаптация восточного костюма, который кроили по тому же принципу.

К началу XVIII века mantua перестала быть домашней одеждой, ее плотнее подогнали по фигуре, подчеркнув линию талии. Постепенно она стала нарядной, а к 1720 году - придворной одеждой. «The English court adopted the mantua with enthusiasm; heavily embroidered, with a curtailed train sewn in place (a detachable train was also sometimes added) and worn over the huge hoops of the early and mid-eighteenth century» [28] (Ribeiro 2002: 34).

Mantua стала такой популярной, что даже название профессии портного (dress-maker) по-английски теперь звучало mantua-maker и сохранилось таким до XIX века, когда это платье вышло из моды. В русском языке такого специального термина для этого типа одежды пока найти не удалось, да и в современном английском слово mantua не употребляется, оно известно только специалистам по истории костюма.

Одним из наиболее популярных платьев, наряду с mantua, был sack, или sacque (и по-английски, и по-французски означает «мешок»). Первоначально это было домашнее платье, напоминающее халат. Один из самых ранних сохранившихся экземпляров сшит из стеганого льняного полотна и надевается через голову.

Sack был очень удобным платьем для беременных. Существует мнение, что этот фасон ввела в моду мадам де Монтеспан, фаворитка короля, чтобы скрывать свою беременность. Ранние sack обычно называют contouche (от польского kontusz - свободная одежда, которая напоминала кафтан, с висячими длинными и свободная рукавами). В начале XVIII века это платье, собранное спереди и сзади незашитыми складками, либо полностью распашное, либо с закрытым от талии центральным передним швом. В 1730-е годы складки на спинке стали собирать в двойную бантовую складку, или «складку Ватто», который часто изображал дам в подобных нарядах.

Русский исследователь костюма Ф. Комиссаржевский называет это платье словом в женском роде, «контуша»: «Появившаяся в 1710 году новая пеньюарообразная форма платья называлась contouche; это была широкая одежда с декольте без талии, падающая свободными складками до пола. Контуша была открыта спереди во всю длину и завязывалась на талии шарфом.

В третьем десятилетии контуша вытеснила почти все другие формы костюмов. Контуша была сильно изменена в 1740 году: к ней приделали лиф, который хотя и обрисовывал бюст, но только спереди, а сзади, начиная от шеи, контуша по-прежнему падала вниз своими широкими свободными складками эти складки иногда подбирали сзади и с боков и прикрепляли у талии» (Комиссаржевский 1998: 314–315).

Видоизмененный sack, о котором говорится здесь, - одна из самых распространенных моделей середины XVIII века, в английской литературе называется sack-back dress, буквально - «платье, свободное сзади»: «The term sack-back describes the distinctive double box pleats originating from the back of the neck line which were allowed to flow out behind the wearer, creating an elegant trained silhouette as well as displaying the silk to great advantage» [29] (Hart & North 1998: 34).

Название sack дожило и до XX столетия - в начале века так называли свободные, неприталенные пальто, а позднее - короткие блузы и жакеты из тонких светлых тканей или домашнюю одежду, что вполне соответствует происхождению этого термина.

Французским эквивалентом sack можно считать robe volante. Во Франции это платье часто критиковали за его форму, считали, что «распущенная линия талии скрывает распущенный нрав», а свободный силуэт подходит лишь для будуара. Тем не менее в конце 1720-х годов это был самый модный французский фасон. В 1730-е годы платье sack, уже превратившееся в sack-back, перешло в ранг парадной одежды. «The sack, whether a formal trained garment or an informal kind of dres sing-gown, dominated female dress for the first half of the eighteenth century» [30] (Ribeiro 2002: 38.

Еще один тип платья, похожий на sack, это wrapping gown (от to wrap - «заворачивать», «закутывать»). Перевести это сочетание можно как «свободное платье», хотя общим термином wrap называют свободную верхнюю одежду - плащи, пальто и любой предмет, в который можно «закутаться». Wrapping gown было свободным сзади, а иногда спереди, приталенным по бокам, его носили обязательно поверх корсета и фижм, в центре переда его зашивали или запахи вали и застегивали брошью или подвязывали поясом, вырез прикрывали манишкой. Эту модель могли носить женщины среднего и низкого сословия, надевая вместо фижм стеганую льняную или хлопковую нижнюю юбку.

Благодаря почти идентичному силуэту и достаточно простому крою, платья XVIII века с течением времени легко превращались одно в другое - из платья sack можно было сделать sack-back, а из mantua - wrapping gown. Этому способствовала еще и дороговизна хороших тканей. По этой причине mantua в чистом виде - большая редкость, а вот одежда середины века, перешитая из него, часто встречается в музейных коллекциях. Например, описанное в книге Дж. Арнольд «свободное платье» из розового атласа с очень широкой датировкой - 1720–1750-е годы: «It is now obvious that this very expensive silk had been unpicked from its original form, which would have been similar to the mantua pressed flat and completely remodeled as a gown with a fitted back and loose wrapover front. It may well have been used for maternity wear The sleeves have been recut, instead of being joined on as a T-shape in the mantua. The small joined pieces in the skirt have been taken from the side pieces of a trained mantua skirt. The bodice has been fitted at the sides» [31] (Arnold 1995: 70).

Многие детали костюма как в английском языке, так и в русском названы по принципу внешнего сходства. Например, слово tail (хвост) означало «шлейф». Другое название шлейфа - train (от to train - «тянуться следом», «тащиться»). Tailed-coat («хвостатый пиджак») - английский эквивалент фрака. Слово frock, так похожее по звучанию на французское, однако не имеет ничего общего с этой модной до сих пор одеждой. Так называют женские и детские вещи. А сочетание frockcoat означает «сюртук».

Подобные сходства, различия, заимствования в названиях деталей и форм одежды - материал для специального словаря. Эта статья - только маленький эпизод из огромной жизни языка костюма. Стоит к нему прислушаться, и он откроет нам много интересного и важного в истории костюма.

Литература :

Арнольд 2006 - Арнольд Дж. Крой модного платья: английские женские платья и особенности их конструкции, 1660–1860 гг. М., 2006.
Кирсанова 2006 - Кирсанова Р. Розовая ксандрейка и драдедамовый платок. М.; СПб., 2006.
Комиссаржевский 1998 - Комиссаржевский Ф. История костюма. Минск, 1998.
Соснина, Шангина 1998 - Соснина Н., Шангина И. Русский традиционный костюм. СПб., 1998.
Arnold 1995 - Arnold J. 1972. Patterns of Fashion: English Women's Dresses and Their Construction, 1660–1860. London, 1995.
Boucher 1987 - Boucher F. 2000 years of fashion. N.Y., 1987.
Cunnington & Cunnington 1972 - Cunnington, W.C., Cunnington Ph.E. Handbook of English costume in the eighteenth century. London, 1972.
Hart & North 1998 - Hart A., North S. Fashion in Detail: From the 17th & 18th Centuries. N.Y., 1998.
Ribeiro 2002 - Ribeiro A. Dress in eighteenth-century Europe 1715–1789. New Haven; London, 2002.
Rothstein 1984 - Rothstein N. (ed.). Four Hundred Years of Fashion, London, 1984.
Yarwood 1978 - Yarwood D. Encyclopedia of World Costume. N.Y., 1978.

Сноски.

[1] Кринолин - «конструкция из ивовых прутьев, китового уса или металла, использовавшаяся для придания пышной формы женским юбкам» (Кирсанова 2006: 83). Панье (от фр. panier - «корзина», или фижмы - «род юбки, нашитой на обручи из китового уса, расположенные один под другим, самый широкий находился внизу, а все остальные суживались по мере того, как приближались к талии» (Комиссаржевский 1998: 310). Женщины в XVIII веке надевали панье под юбки для придания им формы. Карако - женский приталенный жакет длиной три четверти, популярный в XVIII веке. Боа - «очень длинный узкий меховой или из птичьих перьев женский шарф, получивший особое распространение со второй половины XIX столетия и на рубеже веков» (Кирсанова 2006: 33). Пет-ан-лер (от фр. pet-en-l’air) - легкий женский жакет.

[2] О переводе терминологии, связанной с одеждой, см. также: Никитина О. Некоторые особенности терминологии исторического костюма // Мир перевода. 2002. № 1 (7). Январь–июнь. С. 46–51.

[3] Шмиз (от фр. chemise) - женская рубашка.

[4] Бармы - широкий, богато декорированный воротник, часть облачения русских царей до конца XVII века. Терлик - вид кафтана восточного происхождения, приталенного, с короткими рукавами, который был своего рода униформой придворных служителей в допетровский период. Летник - широкое длинное женское платье с широкими рукавами, богато украшенными вышивкой. Кокошник - «головной убор замужних женщин из шелка, атласа, бархата, парчи, позумента, кумача на твердой основе из проклеенного или простеганного холста, картона. Предназначался для больших праздников» (Соснина, Шангина 1998).

[5] «Свадебное платье из шелковой парчи цвета слоновой кости, с рукавами ”Мари” и ”вандейковым” воротником, обшитым кружевамиблондами. По подолу, над руло, пришита широкая парчовая ”вандейковая” лента» (Арнольд 2006: 58).

[6] «Полоска, скроенная по косой для ”вандейковой” оборки Декоративные ”вандейковые” ленты обшиты руликом по всему краю».

[7] «Валансьен - коклюшечное кружево высокого качества со сложным цветочным рисунком; для его производства требовалась тысяча или более коклюшек; основа - сетка с круглыми ячейками Венецианское кружево - игольное кружево, которое открыли для Европы венецианцы; возможно, они переняли искусство его изготовления из сарацинской Сицилии».

[8] «В конце XIX века плиссированные жесткие оборки, которые собирали пыль, назывались подметальщицами, или balayeuses. Их пришивали с внутренней стороны подола длинных дамских юбок со шлейфами, чтобы они защищали основную ткань платья, собирая грязь с пола или улицы».

[9] «Один край детали плотно собран по всей длине, другой край - фестончатый, с зубчиками, оба края обрубные».

[10] «Оборка на рукаве до локтя с фестончатым обрубным краем дополнена вверху оборкой с зубчатым обрубным краем».

[11] «Прямая полоса из тафты понадобится для обрубной оборки, заложенной бантовыми складками, которая украшает подол юбки» (Арнольд 2006: 41).

[12] Фреза, фрез - «воротник из туго накрахмаленных и плоеных (уложенных в мелкую складку) кружев или ткани, вошедший в моду почти во всех европейских странах с начала XVI века» (Кирсанова 2006: 163).

[13] «Оборки в форме колокола носили до конца 1740-х годов, и в различных вариантах верхнюю оборку делали короче нижней, чтобы показать кружево».

[14] «Оборка была узкой или вообще отсутствовала в изгибе локтя, но была довольно широкой сзади. Кружевные оборки повторяли крой оборок на рукаве из основной ткани, они оставались короткими спереди и длинными сзади».

[15] «Передний край был заложен складками, в один или два ряда, обычно с небольшой кружевной оборкой в центре».

[16] «Характерны для 1760-х годов двойные кружевные оборки на рукавах, а также появление прямой, заложенной складками оборки на бортах распашной юбки - и то и другое говорит о завершении эпохи рококо».

[17] «Края вставки отделаны шелковой лентой цвета слоновой кости» (Арнольд 2006: 28). «Лиф платья и передник отделаны пересекающимися сиреневыми лентами и вышитым тюлем цвета слоновой кости» (Арнольд 2006: 60).

[18] «В XVI веке воротник становится отдельной деталью, которая оформляет горловину сорочки или шмиз; такой воротник обычно называли ”лента”, в XVII веке он превратился в широкий отложной кружевной воротник, который называли falling bands (”падающие ленты”)».

[19] «Переднее полотнище юбки собрано на ленту, которая завязывается вокруг талии. Юбка отделана широкой лентой из шелка-сырца Соберите нижний край рукава, пришейте к ленте и закройте необработанные края» (Арнольд 2006: 55–57).

[20] «Рисунок вышивки на манжетах и лентах на лифе такой же, как на mantua и нижней юбке».

[21] «Оборки и фалбала (полоски ткани, собранные складками, которые украшают платье и юбку) по краям обшиты вишнево-красной тесьмой» (Арнольд 2006: 34).

[22] «Там процветало ткацкое ремесло: производили бархат, парчу, дамаск, а также золотое и серебряное кружево».

[23] Уток - нить, идущая перпендикулярно нитям основы, натянутым вдоль станка на ширину будущей ткани.

[24] «Платье из кремового шелка с вытканным узором в виде фруктов грушевидной формы и экзотических цветов розового, желтого, коричневого, зеленого и черного оттенков».

[25] «Платье и нижняя юбка из бледно-голубого шелка с вытканным цветочным узором насыщенного красного цвета, украшенного зелеными листьями, выходящими из мест соединения серебряных вьющихся веточек и серебряных цветов».

[26] «Они шьют плащи, накидки из шелка, бархата, простого или узорного, и отделывают их серебряным и золотым кружевом».

[27] «Mantua - разновидность свободной одежды, никак не укрепленной изнутри (без косточек), лиф и рукава могут быть тех фасонов, о которых я упоминал».

[28] «Английский двор принял mantua с энтузиазмом; богато вышитая одежда с укороченным пришитым шлейфом (съемный шлейф тоже могли носить), надетая на огромные фижмы начала и середины XVIII века».

[29] «Термин ”свободный сзади” обозначает определенным образом заложенные двойные бантовые складки, которые начинаются у линии выреза спинки и, создавая объемную драпировку, переходят в шлейф, формируя элегантный силуэт и одновременно всю красоту шелковой ткани».

[30] «Платье сак, будь то парадное платье со шлейфом или вид домашней одежды, доминировало в женской моде первой половины восемнадцатого века».

[31] «Теперь очевидно, что этот дорогой шелк от распоротой вещи, которая могла быть похожей на mantua ее полностью разобрали, разгладили и переделали в платье с прилегающей спиной и передом свободного покроя с большим запахом. Такое платье могли носить во время беременности Рукава перекроены, хотя и пришиты к платью по тому же принципу, формирующему Т-образный си луэт. Куски, пришитые к юбке, были отрезаны от боковых полотнищ юбки mantua со шлейфом. Лиф притален по бокам» (Арнольд 2006: 70).

Автор: Ольга Никитина.

Материал взят с сайта "Рукодельница".

---

Бисер

[Сообщество белошвеек]

Неотъемлемой частью костюма являются украшения и различные аксессуары. Ведь чем лучше подобран ансамбль украшений, мелочи, дополняющие образ, тем лучше впечатление от костюма в целом.
И поскольку очень часто приходится выходить из положения за счет подручных средств, то, думаю, эти ссылки будут полезны тем, кто любит порукодельничать.

Бисер и бисероплетение - много полезной информации от рекомендаций и уроков до книг и журналов в электронном виде.
Рукоделие и бисероплетение
Вышивка бисером - бисероплетение и вышивка, советы, информация.
Сайт любителей бисера - советы, которые могут быть полезны не только в бисероплетении.
Бисероплетение - советы, схемы, литература, информация.
Бисер - схемы, вышивка - коллекция бесплатных схем изделий из бисера.
Сканы японских журналов по бисероплетению - схемы четкие, потому особой надобности в тексте нет.

---

Ампир

[Okami Mia]

Хорошая галерея "Костюмы английских леди, 1810-1823 гг."

Приятного просмотра.

Рисунки такого типа:

---

По поводу аксессуаров

[Okami Mia]

Материал на украинском языке. Если будет интерес постараюсь перевести на русский.

Різновиди традиційного одягу. Прикраси

Жіночі прикраси. Жіноче населення України здавна полюбляло носити різноманітні вушні, шийні та на грудні прикраси. Особливо виділялися нагрудні прикраси, що складалися з декількох компонентів, гармонійно пов'язаних між собою. До складу шийних та нагрудних прикрас входили різне за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестик, згарди, монети-дукачі). Так, у Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або червоного намиста, монети-дукачі, ланцюжки з хрестиком або прикріпленими до них бовтунцями, дармовисами. На Лівобережжі як прикрасу використовували один великий дукач з багато оздобленим металевим бантом. На Правобережжі частіше носили три-п'ять невеликих з'єднаних між собою монет. У побуті гуцулів збереглися найдавніші металеві прикраси — згарди у вигляді нанизаних хрестиків. Популярними прикрасами гуцулок також були намисто з різнобарвного венеціанського скла та вироби, плетені з бісеру (сітяний, ґердани). Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитки, плели або ткали, утворюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали свої локальні особливості за формою, способами плетіння, малюнком, колоритом. Їх виробництво тривало до XX ст. і стало основою сучасного художнього промислу, продукція якого розходиться по всій Україні та за її межі.
Виробляли прикраси місцеві ремісники-ювеліри, довозили їх і з інших країн. Селяни купували їх на ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Селянські "коштовності" — коралі, бурштин, дукач, сережки тощо — збирали протягом десятиліть, передавали як сімейну реліквію від покоління до покоління. Мода на них ніколи не минала.

Сережки — один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує і дотепер. З ними було пов'язано чимало народних повір'їв: С. могли знімати головний біль, загубити ж їх вважалося нещастям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші С. у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов'язково мусила зняти С.

Майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки — срібні, позолочені, зрідка золоті С. Їхня форма була дуже різноманітною. Найбільше поширення мали великі дуті каблучки або площинні у формі папівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині вдягали так звані п'явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем — вічком), маківки — у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині. До С. часом кріпились привіски — бовти, теліпони. Стародавнє походження мали різноманітні металеві С. гуцулів особливої грушоподібної форми.

Намисто — найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Найбільше цінилося Н. з дорогих природних матеріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. В ряді районів Західної України зберігалась архаїчна традиція прикрашатися Н. із плодів — клокічкою. В XIX ст. серед заможніших верств населення було розповсюджене привозне Н. з гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінилося і гуцульське Н. з венеціанського різнокольорового скла, яке завозилося з Італії.

На Лівобережній Наддніпрянщині було поширене Н. з "щирого" бурштину, що добувався в околицях Києва. Носіння такого Н. мало приносити здоров'я і щастя. Частіше носили одну довгу й масивну низку бурштину у сполученні з кораловим намистом.

Коралове Н. набуло на Україні найширшого розповсюдження, хоча й залишалося малодоступним для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками. Більш дешеві коралі були невеликі, нарізані у формі трубочок, маленьких циліндриків (колюче намисто). Дорогі червоні коралі оброблялись у вигляді овалів чи барилець. На Правобережжі великі центральні намистини стягували срібною обручкою, на Лівобережжі між коралями нанизували срібні бусини (рифи, пугвиці). Кількість разків коралового Н. (у багатих — до 25) та характер обробки свідчили про достаток людини.

Кораловому Н. народ приписував особливі лікувальні властивості. У траур та на піст замість червоного Н. одягали скляне — молочне або прозоре. Після 30 років жінка частіше відмовлялася від носіння Н., в деяких випадках носили й до 40 років (Як якій добре жити, то й довше носить намисто). Жінки похилого віку якщо й носили Н., то у незначній кількості й темного кольору. На свята, ідучи до церкви або "на музики", всі груди завішували різнокольоровим Н. Добре коралове Н. було в заможніших; бідні купляли Н. з різнокольорового скла.

Скляне (не дуте) Н. поширилося на Україні з середини XIX ст. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. Іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. В кінці XIX — на початку XX ст. розповсюджуються різнокольорові скляні, іноді типу ялинкових, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості народного вбрання цього періоду.

Н. з доброго натурального каміння хоча й вийшло на початку XX ст. з селянського ужитку, проте ревно зберігалося селянами впродовж десятиліть, особливо коралове. У 60—70-ті роки воно було високо оцінене міським населенням і стало широко використовуватись як прикраса сучасного одягу.

Ґердани (ґерданик, ґерданка, ґерда, крайка, лучка) — шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.

Силянки (сильованки, силенки, плетенки, плетінки) — прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.

Дукати. Монети займали особливе місце серед традиційних нагрудних прикрас. Звичай використовувати монети як прикраси дуже давній: у різних народів монети нашивали на одяг, доповнювали ними ювелірні вироби або повністю складали з монет окремі прикраси. На Україні побутували різні способи носіння Д„ три-п'ять-сім і більше монет скріплювали між собою у вигляді намиста, прикріплювали їх до коралів тощо.

Дукач (личман) — прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Д. у XIX — на початку XX ст. називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цього в одних місцевостях України на початку XX ст. Д. лишався святковою прикрасою, а в інших його носили щодня не тільки дорослі, а й діти.

Д. становлять інтерес як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас часом не властиві селянському побутові композиції та сюжети. За Д. правили австрійські дукати, а пізніше російські рублі та місцеві вироби з різноманітними зображеннями. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний Д. не виключали одна одну.

Згарди — архаїчна гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.

Рифи (пугвиці) — металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом. Разом із ланцюжком та хрестиком композиційне врівноважували великі металеві дукачі. В західних областях України останні часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтяними іконками чи хрестиками.

Хрестики — культові елементи, які входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою. X. були срібні, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті. На Лівобережжі досить великий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися дерев'яні білі та кольорові X. На Черкащині ж нанизували по декілька маленьких X.

РІЗНОВИДИ ТРАДИЦІЙНОГО ОДЯГУ. Доповнення костюма

Доповнення костюма. Пояси, убір голови, взуття, прикраси — невід'ємні складові народного одягу, що пройшли тривалий шлях свого розвитку. Їхні функції були різноманітними, так само як і матеріали, форми, техніки виконання, художні вирішення. Д. к. були яскравими виразниками його локальної специфіки і водночас своєрідною соціальною позначкою людини, в них знаходили відбиття народні звичаї, моральні норми тощо. Так, навіть наприкінці XIX ст. в жіночому традиційному українському костюмі була недопустимою відсутність убору голови, пояса або ж культових прикрас. Останні виступали вагомими компонентами традиційних обрядів, з ними пов'язано чимало уявлень та повір'їв.
Д. к. виконували й важливу естетичну функцію. Вони підкреслювали святковість або буденність того чи іншого комплексу одягу, створювали цілісний художній образ. У цьому розумінні Д. к. певною мірою мають самостійне значення.

Пояси здавна слугували обов'язковими елементами і водночас прикрасами одягу. В XIII—XV ст. дорогоцінні П. були важливою ознакою гідності можновладців, їх передавали у спадок як особливу частину майна. У XVI—XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функцію П., проте їхня декоративна роль зберігалася.

У народному костюмі кінця XIX — початку XX ст. П. виконували різноманітні функції. За їхньою допомогою закріплявся поясний та розпашний верхній одяг, вони захищали та стягували м'язи живота під час тяжкої фізичної праці, на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку, нарешті, вони були своєрідними талісманами та прикрасами. Як витвори народного мистецтва, П. часто були художньо неповторними.

Здавна існувала традиція зображення на П. певних знаків — оберегів, символів, емблем, а в XIX ст. в орнамент П. іноді вписували ініціали або ім'я власника (як і ім'я коханої або коханого), дату та місце народження. П. пов'язані зі сферою обрядовості, а також народної моралі. Зокрема, показатися на людях без П. означало скомпрометувати себе.

Локальну своєрідність традиційних П. створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнаментація і колорит, а також способи пов'язування. П. виготовляли з вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. Ширина П. коливалася від 3 до 30 см. П. були ручного і машинного ткацтва та плетені. П., ткані на дощечках (бердечці), виготовлялися без допомоги ткацького верстата і могли бути однотонними або поліхромними, з виразним орнаментальним малюнком геометричного або рослинного характеру. Викінчувалися П. різнокольоровими торочками або великими кулястими китицями (кутасами). П., плетені особливим способом — по стіні — створювали цікавий візуальний ефект. Наприкінці XIX ст. найбільш розповсюдженими були саморобні вовняні П., пофарбовані домашнім способом у яскраві червоний, зелений та інші кольори. Бідніше населення носило нефарбовані П. або ж просто лико чи мотуззя.

Крім саморобних були поширені й П., зроблені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні П. поступово замінюються фабричними.

Крайки (оправки, попружки) — досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий незшитий, а пізніше зшитий одяг. Ширина їх дорівнювала 3-15 см, довжина — до 3 м.

Очкур — вузький шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку (очкурню) широких штанів. Побутував на Подніпров'ї.

Пояс-рушник був обов'язковим під час весільного обряду. На Поліссі молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала обранця святково вишитим поясом, що мало примножити чоловічу силу. Взагалі П.-р. підкреслював святковість одягу, був ознакою заможності.

Слуцькі пояси. У XVIII ст. серед багатих верств населення, в тому числі козацької старшини, набули поширення пояси з дорогих тканин, які завозили з Китаю, Туреччини та Персії. У середині XVIII ст. на території Білорусії в м. Слуцьку була заснована велика мануфактура по виробництву поясів. Попит на С. п. був чималим. Золототкані С. п. мали характерну особливість — двобічність, при цьому кожний з боків мав свій колір і візерунок. Багаті шовкові з рослинним малюнком С. п. були прикрасою святкового одягу запорізьких козаків. Наприкінці XVIII ст. слуцька мануфактура почала занепадати через відсутність сировини, яку необхідно було довозити з-за кордону. Однак традиція носити широкі ткані пояси, у колориті та малюнку яких простежувалися східні мотиви, зберігалася на Україні до кінця XIX ст.

Черес — чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Ч. були різних розмірів: пасок (на одну пряжку), малий ремінь (на дві пряжки) та великий ремінь — на шість пряжок. Оздоблювалися вони витисканням на шкірі, ланцюжками з міді, ґудзиками місцевої роботи (ціточками), плетінкою із кольорової шкіряної тасьми. З правого боку Ч. звичайно кріпилися рекітязь — гаманець для грошей, кресало і протичка для люльки. З лівого боку був прикріплений ігольник. До "великого ременя", підвішували ще й роговий сугак — пристрій для розв'язання вузлів, а також складний ніж і металевий топірець.

Черес із калитою — різновид шкіряного поясу, який використовувався чумаками. Мав вигляд довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці та ремінцем на іншому.

Дівочі зачіски та головні убори. За часів Київської Русі дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині. Ця традиція протягом століть зберігалася в побуті українських дівчат. Однак у кінці XIX — на початку XX ст. це явище вже стає винятковим і частіше пов'язується з тим чи іншим обрядом, зокрема весіллям. Під час праці волосся підв'язували або заплітали в одну чи дві коси. Дрібненько сплетені косички (дрібниці) були поширені серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини. На Волині та й на тому ж Поділлі дівчата заплітали коси учетверо (батіжок).

У деяких місцевостях Прикарпаття зберігався старовинний звичай подовжувати природне волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки. На Гуцульщині дівчата вплітали в косу нитку (шварку), на яку нанизували ґудзики. Для закріплення коси на голові її густо оплітали червоною вовною (попліткою) або прив'язували кінці кіс на тім'ї червоною стрічкою, яка закінчувалася на потилиці. Зачіску оздоблювали живими квітами — закосичували. На Покутті дівчата розділяли волосся на тім'ї на дві половини і заплітали над вухами коси (китки), які укладали на зразок вінка.

Для дівчат Лівобережжя у святкові дні було типовим заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала за спину, а в будень — у дві, що закладалися вінком. На Правобережжі і в свято і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які в свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс. Відомі й більш складні види зачісок, наприклад, у зв'язку, при якій частину волосся спереду розділяли навпіл та напускали на обидві сторони чола, утворюючи так звані начоси, кінці яких закладали за вуха під коси.

Звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали їх навколо голови та закріплювали за ними квіти, що створювало враження одягнутого на голову вінка.

Дівочі головні убори суттєво відрізнялися від жіночих. Їм притаманна велика різнобарвність і пишність кольорів. Особливим розмаїттям форм і оздоблень відзначалися весільні головні убори. Характерним для них було те, що верх голови, маківка, був завжди відкритим. Звідси й головний убір здебільшого мав вінкоподібний вигляд.

Вінкоподібні головні убори поділяються на вінки-шнури, вінки площинні та вінки звиті. Матеріали, конструкція, форми й техніки їх виготовлення були найрізноманітнішими. Існували дівочі головні убори і інших форм.

Вінки-шнури мали вигляд тоненької яскравої стрічки, яку пов'язували навколо голови і закріпляли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, наприклад, на Чернігівщині затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали закладену у дрібні складки різнокольорову тканину, що імітувала вінок.

Площинні вінки робили обов'язково на твердій (іноді картонній) основі, яка мала циліндричну форму. Часом на неї у багато рядків нашивали вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки. Частіше ж основу обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріплювали квіти.

Звиті вінки — найскладніша стадія розвитку дівочих головних уборів, яка мала значні територіальні відмінності. Так, на Середньому Подніпров'ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) "квітчалися" в протилежному напрямку.

У звитому чубатому вінку композиційний акцент був спереду. Залежно від призначення такий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним. Робили його з різних живих (чорнобривців, рожі, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів, прикрашали сусальним золотом, пташиним пір'ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину опускалися барвисті стрічки.

На Західній Україні З. в. прикрашали уплітами, ґерданами зі скляних намистин, листками позолоченого барвінку тощо. Дівчата підв'язували підборіддя червоною хустиною і, піднявши її на тім'я, опускали кінці з тороками за голову — у переміть. Попід хусткою з боків голови втикали живі або штучні квіти — чічки. На Івано-Франківщині до кіс прив'язували цілі жмути червоної, рідше різнокольорової вовни, яку опускали на плечі, — уплітки. Гуцулки носили З. в. зі стеклярусу та стрічок, штучних квітів і павиного пір'я — карабулі. На весілля одягали головний убір на зразок шапочки, зроблений з ґерданів та стрічок і оздоблений спереду круглими металевими бляшками, а збоку китицями квітів.

На свята прикрашали коси квітами або дрібним пір'ям, яке вмочували в розтоплений віск. Поверх усього цього накладали різнокольорові шовкові стрічки, кінці яких опускали на плечі. Під час праці дівчата підв'язували волосся стрічками.

Лопатушка. Цей головний убір складався з окремих круглих звивів закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шовкової стрічки, які закріплювалися на твердій основі циліндричної форми. Побутував на Полтавщині.

Пов'язка — закріплений на каркасі яскравий шерстяний платок (Чернігівщина, Полтавщина).

Стрічки-бинди. За допомогою таких різнокольорових стрічок дівчата прикрашали весь комплекс свого вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або вінка на потилиці або пришиваючи до стрічки, яку пов'язували на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Чільця — низка тоненьких орнаментованих латунних пластинок, що спадали на чоло. Ч., які побутували у XIX ст. на Гуцульщині, зберегли багато архаїчних рис і нагадують старовинні головні прикраси періоду Київської Русі.

Зачіски та головні убори заміжніх жінок. Зачіски заміжніх жінок помітно відрізнялися від дівочих. За давнім звичаєм, вони не заплітали волосся в коси, а, розділивши навпіл, зав'язували у жгут та звивали у плаский клубок на потилиці. У XIX — на початку XX ст. на значній території У країн й зачіска жіночого волосся зводилася до простого закручування його у вузол і підтикання під головний убір. У ряді районів Подністров'я та на Бойківщині жінки, однак, заплітали волосся у дві коси, подовжені уплітами з червоної вовни. Над чолом вони укладали очіпок, зроблений з кольорової бавовняної хустки, тісно зав'язаної на дерев'яному обручі. Очіпок оздоблювали низкою великих заколок із блискучими золотавими головками. Від нього на плечі звисали дві довгі червоні стрічки (партиці) поміж косами, що спадали нижче талії. Поверх очіпка носили білу хустку, зав'язану так, що два кінці, схрещуючись під підборіддям, зав'язувалися на шиї.

"Засвітити волосся" — давній термін, що означав ходити з непокритою головою. Для заміжньої жінки це вважалося тяжким гріхом. За народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хвороби та пошесті.

Кибалка (гибалка, хомевка, хомля, обруг, кичка) — луб'яне кільце для зачіски. Розділивши волосся на дві половини і скрутивши кожну з них у жгут, жінка намотувала її на К. Такі підкладки виготовляли з конопляного шнурка, скрученого полотна, дерева, лика, соломи. К. накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх К. накладали очіпок, який пов'язували наміткою або хусткою.

Намітка — прямокутне платове вбрання голови; лляна, зрідка конопляна тонка або взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина завдовжки до 5 м і завширшки до 50 см. Найхарактернішим способом запинання Н. було обгортання її навколо очіпка та зав'язування пишним бантом ззаду. Цей старовинний вид головного убору в різних районах України мав свої назви: плат (Волинь, Західне Полісся), завивало (Полісся), серпанок (Південне Полісся), перемітка, рантух (Львівщина, Гуцульщина, Буковина), перемітка (Івано-Франківщина), завійка, наміт (Прикарпаття), рушник (Буковина), рубок (Лемківщина). Незважаючи на локальні відмінності, всі види Н. мали вигляд довгого шматка полотна, кінці якого були прикрашені багатим тканим перебірним орнаментом.

Очіпок — (очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак, керпа) — обов'язковий головний убір заміжніх жінок. Твердий О. — на зразок шапки — шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою. М'який О. (чушку) одягали під платове вбрання або під твердий О.

Варто зазначити, що О., який одягала молода на весіллі, виконував певну магічну функцію та був символом щастя та плодючості в сім'ї.

Убрус. На всій території України аж до кінця XIX ст. зберігся стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми традиційного жіночого вбрання. Назва "У.", присутня ще в літописах XI ст., збереглася до наших днів. Чимало різновидів цього вбрання, яке лише умовно можна назвати платовим, діляться на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з них за способами пов'язування має безліч локальних варіантів.

Хустка — широко розповсюджене по всій Україні квадратне платове вбрання голови. Способи пов'язування X., які частково наслідували способи пов'язування наміток, були різними. У північних районах X. пов'язували під підборіддям, а кінці зав'язували на маківці (цьому передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці X. обгортали навколо шиї та зав'язували на потилиці. На Середньому Подніпров'ї X. драпірували в особливий спосіб довкруги голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

Чоловічі зачіски та головні убори. Для найбільш поширених чоловічих зачісок українських селян XIX ст. характерне досить високе підрізання волосся навколо всієї голови. Верхнє волосся біля маківки прикривало підголені місця. Головні убори були більш різноманітними. Залежно від сезону, місцевих традицій тощо їх робили із різних матеріалів та багатьох форм. Деякі різновиди мали пишне оздоблення, особливо на Західній Україні.

Підворота — повсюдно поширена на Україні зачіска, коли волосся підрізалося навколо голови, а на потилиці залишалося дещо довшим. Гуцули залишали волосся ззаду досить довгим, іноді заплітаючи його в одну чи дві коси.

"Під макітру" ("в кружок") — спосіб підстригання, відомий з XVII ст., коли за краєм накладеної на голову макітри відтинали волосся рівно довкола голови. Ця стрижка збереглася на Поділлі до початку XX ст. Їй передувала традиція голити всю голову, залишаючи на маківці довгого чуба (оселедця), який закручували за вухо. Ця традиція побутувала переважно серед запорізького козацтва.

Брилі (солом'яники) займали важливе місце серед головних уборів українських селян. Їх плели різними способами: рівною широкою стрічкою, а також у зубчики, в луску, косичкою тощо. Перші носили назву простих, а інші — зубчастих. Широкою популярністю користувалися Б. з широкими крисами і головкою у вигляді зрізаного конуса.

Солом'яні капелюхи Буковинського Поділля мали високе дно та вузькі загнуті догори криси, які облямовувалися чорною стрічкою, оздоблювалися квітами, ґерданами та півнячим пір'ям. На Подністров'ї високі головки капелюхів прикрашали плетеними із різнокольорового бісеру ґерданами, павиним пір'ям, паперовими й волічковими квітами.

Шапки (капелюхи) — найдавніший тип чоловічих головних уборів. Узимку носили Ш. з овечого хутра або суконні з хутровою опушкою. Ця стародавня традиція зберігалася до початку XX ст. Носили їх залежно від місцевих звичаїв — прямо на всю голову, заломлюючи посередині, зсуваючи на потилицю або набакир.

Клепаня — зимова шапка гуцулів із червоного або темно-синього сукна, підбита овчиною та облямована лисячим хвостом. Кінці К. можна було стягнути догори і зав'язати на тім'ї.

Кресаня — чорний фетровий капелюх гуцулів, дно якого було обведене золотавим галуном, узорною бляхою (басаменом) або різнокольоровими шнурками (байорками, черв'ячками). К. підтримував ремінець (підборідь) із червоного сап'яну, вибитий мусянжовими заклепками. Оздоблювали її пір'ям глухаря або павиними хвостами. Збоку К. звисали кулясті вовняні китиці (бовтиці).

Кучма — висока циліндрична, рідше напівсферична або конусоподібна шапка з овчини або іншого хутра. Була відома на всій території України. Циліндричні К. переважали на Поділлі та півдні Волині; у південних і південно-західних районах побутували конічні К. зі зрізаним верхом; на Чернігівщині та півночі Волині носили так звані рогаті шапки.

Мазниці відомі на Поділлі та в південній частині Волині. Це великі чорні смушкові шапки з суконним дном, циліндричної форми, з розрізом збоку, де завжди була кольорова стрічка. Сукно на денці ставили синього, зеленого, а подекуди чорного кольору.

Малахай — кругла хутряна шапка з навушниками, яку носили взимку на Чернігівщині.

Шлик — зимовий головний убір, дно і верх якого виготовлялися з червоного сукна, а широке облямування (ковнір) — із чорної овчини.

Шолом (йолом, яломок, магерка) — зимова шапка давнього походження. Виготовлялася з коричневої або сірої повсті. За формою Ш. були напівсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами. Суконні Ш. з чотирикутним верхом і хутровим або полотняним полем були характерні для Волині.

Традиційне взуття. Форми і матеріал взуття, як і одягу в цілому, виникли та розвивалися в різних районах України залежно від природних умов, характеру господарської діяльності, економічного становища населення. Робили взуття переважно з рослинних стеблин або кори дерев (лика), зі шкіри та повсті. Матеріали зумовлювали й техніку виготовлення взуття. Воно було плетеним, стягнутим або зшитим. Улітку жінки, особливо бідні, ходили просто босоніж.

Личаки — взуття, плетене з кори дерев. Із двох способів плетіння цього тину взуття — скісного і прямого — на території України був поширений прямий. На виготовлення Л. ішло лико лози, липи, в'яза. Це взуття складалося з прямоплетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі Л. трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі. Л. були недовговічними, і тому в селян завжди був запас матеріалу для їх виготовлення, а плести Л. міг кожен.

- личаки

- постоли

- типи черевиків

Постоли (моршні, ходаки) — взуття, що зберігалося на Україні до початку XX ст. Це дуже давній тип шкіряного стягнутого взуття. Робили П. з одного шматка товстої, але по можливості м'якої коров'ячої або свинячої сиром'ятної шкіри.
Залежно від конфігурації носової частини П. могли бути тупоносі та гостроносі. Способи кріплення П. до ноги, а також характер декоративного оформлення мали локальні особливості.

Сап'янці (чорнобривці) — святкові жіночі чоботи з особливої шкіри — сап'яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), із трохи задертими носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Такі чоботи були рантові й шилися, як правило, на праву та ліву колодку. Виразно оформлені орнаментом С. носили головним чином дуже заможні жінки. У бідноти ж коли й були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину. І вдягали їх найчастіше тільки на свята.

Черевики — жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи ґудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.

Чоботи — зшите шкіряне взуття, яке було відоме на території України ще за давньокиївської доби. Проте у селянський побут вони ввійшли набагато пізніше — лише наприкінці XVIII ст., та й то здебільшого серед заможного населення.

По материалам сайта ВИШИВАНКА.

---

Кое-что о вышивке

[Okami Mia]

Думаю, информация будет интересна тем, кто любит вышивать (и знает украинский язык) - Рушничок

Особливості крою
Особливості крою жіночих сорочок
Особливості крою чоловічих сорочок
Декорування сорочок
Декорування жіночих сорочок

---

Для справки

[Okami Mia]

Часто происходят споры и возникают вопросы при подборе и выборе материалов для костюмов, а так же на счет "а подойдет ли такая ткань под реконструкцию". И, наткнувшись на эту статью, не могу не вывесить ее для общего ознакомления.

Состав ткани

Выбирая ткань, обязательно взгляните на этикетку. И вы узнаете, чего можно ожидать от той или иной ткани.
Натуральные ткани.
- Хлопок, лен - всегда считались лучшими "летними" тканями. Они прочны, комфортны в носке, легко стираются, быстро сохнут, но мнутся.
- На летние платья и блузки часто выбирают шелк. Если это 100% натуральный материал, то изделие будет легким, упругим, почти не будет мяться. К тому же натуральный шелк отлично впитывает влагу и "холодит" в жаркий летний день.
- Чистошерстяные ткани не так износоустойчивы и к тому же сильно усаживаются при стирке.
- Добавление вискозы делает ткань более массивной, шелковистой. Она хорошо драпируется, прекрасно пропускает воздух, но мнется. Недостаток - сильно осыпается по срезам деталей. Плюс - обладает хорошими гигиеническими свойствами.
Для летней одежды лучше выбрать подкладку из тонкой вискозы. Она более гигиенична и устойчива к воздействию влаги.

Небольшой процент синтетики (10 %) в натуральных тканях делает их прочнее, эластичнее.
Значительный процент синтетики ухудшает гигиенические свойства материала и его внешний вид (появляется блеск). Но есть и плюсы: ткани малосминаемы и долго сохраняют опрятный вид. Это условие очень важно, ведь мы носим осенние и зимние вещи под верхнюю одежду.

При добавлении искусственных или синтетических волокон ткань приобретает дополнительные свойства.
- Если в состав ткани входит лавсан, то одежда из нее не сминается, хорошо держит форму, но менее гигроскопична.
- Добавление ацетата придает упругость. Такая ткань жестковата, при стирке немного садится. Если она еще и не очень плотная, то в швах могут быть раздвижки нитей.
- Покупая ткань из полиамидных волокон, можно рассчитывать на то, что одежда из нее будет носиться долго. Но не будет гигроскопичной.
- Ткани из полиэфира, как правило, очень эластичны и термостойки. Так же прочны, как и полиамидные, но на них быстрее образуются потертости.
- Ткань с полиэстером становится прочнее, лучше закрепляет форму при нагревании, благодаря чему у одежды из такой ткани хорошо держатся складки и плиссе. К тому же она не выгорает на солнце. Ткань из 100% полиэстера красива, прочна и почти не мнется.
В качестве подкладки для летней одежды использовать ее не стоит: полиэстер плохо пропускает воздух.

Взято с сайта Клуб любителей шитья.

---

Подкинули ссылку

[Okami Mia]

И еще одна ссылка. На этот раз полная подборка графики Joseph Strutt's: A Complete View of Dress and Habits of the People of England.
Обычно рисунки из этой подборки можно найти в разрозненном состоянии и не в очень хорошем качестве.

---

Ссылочное

[Okami Mia]

Очередная ссылка.
На этот раз англоязычный ресурс. Время от 18 до 20 века. Очень неплохо объясняется пошив костюмов от нижних рубах до бальных платьев (включая детальный разбор изготовления корсета). Так же есть несколько вариантов изготовления кринолинов. А на закуску просто интересные фотографии и рисунки из старых журналов мод.

Katherine's Dress Site: Reproduction Historic Fashion and Fashion History

---

Ссылочное

[Okami Mia]

Опять ссылка. На этот раз это История русской материальной культуры.
Приятного просмотра.

---

Ссылочное

[Okami Mia]

Хороший сайт на предмет пошива реконструкционных нарядов. Ресурс зарубежный, язык английский, но информация подана доходчиво.

Picture pages to all my costumes

---

Ссылка

[Okami Mia]

Возможно кто-то уже открыл для себя этот сайт. Но если есть еще не знакомые с ним - рекомендую: Рукодельница.
Так же весьма рекомендую к посещению раздел Книги скачать. Есть много чего интересного и на разные вкусы.

---

[Harriet Hart]

Здравствуйте!
Хочу попросить помощи, совета. Может кто знает как сшить мантию. То есть я знаю как но , но есть однапроблема - это капюшон, плавны вытакающий из воротника ) Вот , не знаю насколько хорошо это видно на картинке, но в общем

так

Никто не знает как это сделать?

---

Дабы не быть голословной

[Okami Mia]

Наконец-то организовала галерею собственных работ "Рукоделие".

Фотографий пока не много, но это не значит, что работаю плохо. Просто не всегда есть возможность сделать снимки для архива.

---

Приятные безделушки к Новому году

[Art-Mokosh]

---

браслет, вышивка бисером и прочим по бархату (делалось на прошлый Н.Г.)

[Taleisin]

---

корсет плюс вязанный шраг

[Taleisin]

---

Рукоделие

[Okami Mia]

Интересный сайт для рукодельниц (и не только): Журнал "Пятница"
Из истории вышивки
Интересная статья о мужчинах. Кто сказал, что рукоделие - женская привелегия? На самом деле это не так и история это подтверждает: "Вышивающие джентельмены"

---

Плащ

[Мертвый Романтик]

Здравствуйте все... У меня бзик, хочу себе плащ Винсента Валентайна... Почти точную копию... За исключением длины конечно, не более 2 метров (мой рост около 185 см), у Валентайна он около 5и... Посему вопрос, какой для этого нужен материал, какая цена этого материала и где взять выкройку и т.д.? В общем что мне понадобиться для его изготовления? Кто не знает, Винсент Валентайн - это персонаж Final Fantasy 7... У него длинный бардовый плащ без рукавов.. Типа накидки... С высоким воротником...Материал На взгляд напоминает шерсть того же типа, что и пошел на плащ Нео из Матрицы...