02:48 

По поводу аксессуаров

Okami Mia
Что-то кончается, что-то начинается...
Материал на украинском языке. Если будет интерес постараюсь перевести на русский.

Різновиди традиційного одягу. Прикраси

Жіночі прикраси. Жіноче населення України здавна полюбляло носити різноманітні вушні, шийні та на грудні прикраси. Особливо виділялися нагрудні прикраси, що складалися з декількох компонентів, гармонійно пов'язаних між собою. До складу шийних та нагрудних прикрас входили різне за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестик, згарди, монети-дукачі). Так, у Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або червоного намиста, монети-дукачі, ланцюжки з хрестиком або прикріпленими до них бовтунцями, дармовисами. На Лівобережжі як прикрасу використовували один великий дукач з багато оздобленим металевим бантом. На Правобережжі частіше носили три-п'ять невеликих з'єднаних між собою монет. У побуті гуцулів збереглися найдавніші металеві прикраси — згарди у вигляді нанизаних хрестиків. Популярними прикрасами гуцулок також були намисто з різнобарвного венеціанського скла та вироби, плетені з бісеру (сітяний, ґердани). Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитки, плели або ткали, утворюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали свої локальні особливості за формою, способами плетіння, малюнком, колоритом. Їх виробництво тривало до XX ст. і стало основою сучасного художнього промислу, продукція якого розходиться по всій Україні та за її межі.
Виробляли прикраси місцеві ремісники-ювеліри, довозили їх і з інших країн. Селяни купували їх на ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Селянські "коштовності" — коралі, бурштин, дукач, сережки тощо — збирали протягом десятиліть, передавали як сімейну реліквію від покоління до покоління. Мода на них ніколи не минала.

Сережки — один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує і дотепер. З ними було пов'язано чимало народних повір'їв: С. могли знімати головний біль, загубити ж їх вважалося нещастям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші С. у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов'язково мусила зняти С.

Майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки — срібні, позолочені, зрідка золоті С. Їхня форма була дуже різноманітною. Найбільше поширення мали великі дуті каблучки або площинні у формі папівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині вдягали так звані п'явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем — вічком), маківки — у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині. До С. часом кріпились привіски — бовти, теліпони. Стародавнє походження мали різноманітні металеві С. гуцулів особливої грушоподібної форми.

Намисто — найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Найбільше цінилося Н. з дорогих природних матеріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. В ряді районів Західної України зберігалась архаїчна традиція прикрашатися Н. із плодів — клокічкою. В XIX ст. серед заможніших верств населення було розповсюджене привозне Н. з гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінилося і гуцульське Н. з венеціанського різнокольорового скла, яке завозилося з Італії.

На Лівобережній Наддніпрянщині було поширене Н. з "щирого" бурштину, що добувався в околицях Києва. Носіння такого Н. мало приносити здоров'я і щастя. Частіше носили одну довгу й масивну низку бурштину у сполученні з кораловим намистом.

Коралове Н. набуло на Україні найширшого розповсюдження, хоча й залишалося малодоступним для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками. Більш дешеві коралі були невеликі, нарізані у формі трубочок, маленьких циліндриків (колюче намисто). Дорогі червоні коралі оброблялись у вигляді овалів чи барилець. На Правобережжі великі центральні намистини стягували срібною обручкою, на Лівобережжі між коралями нанизували срібні бусини (рифи, пугвиці). Кількість разків коралового Н. (у багатих — до 25) та характер обробки свідчили про достаток людини.

Кораловому Н. народ приписував особливі лікувальні властивості. У траур та на піст замість червоного Н. одягали скляне — молочне або прозоре. Після 30 років жінка частіше відмовлялася від носіння Н., в деяких випадках носили й до 40 років (Як якій добре жити, то й довше носить намисто). Жінки похилого віку якщо й носили Н., то у незначній кількості й темного кольору. На свята, ідучи до церкви або "на музики", всі груди завішували різнокольоровим Н. Добре коралове Н. було в заможніших; бідні купляли Н. з різнокольорового скла.

Скляне (не дуте) Н. поширилося на Україні з середини XIX ст. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. Іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. В кінці XIX — на початку XX ст. розповсюджуються різнокольорові скляні, іноді типу ялинкових, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості народного вбрання цього періоду.

Н. з доброго натурального каміння хоча й вийшло на початку XX ст. з селянського ужитку, проте ревно зберігалося селянами впродовж десятиліть, особливо коралове. У 60—70-ті роки воно було високо оцінене міським населенням і стало широко використовуватись як прикраса сучасного одягу.

Ґердани (ґерданик, ґерданка, ґерда, крайка, лучка) — шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.

Силянки (сильованки, силенки, плетенки, плетінки) — прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.

Дукати. Монети займали особливе місце серед традиційних нагрудних прикрас. Звичай використовувати монети як прикраси дуже давній: у різних народів монети нашивали на одяг, доповнювали ними ювелірні вироби або повністю складали з монет окремі прикраси. На Україні побутували різні способи носіння Д„ три-п'ять-сім і більше монет скріплювали між собою у вигляді намиста, прикріплювали їх до коралів тощо.

Дукач (личман) — прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Д. у XIX — на початку XX ст. називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цього в одних місцевостях України на початку XX ст. Д. лишався святковою прикрасою, а в інших його носили щодня не тільки дорослі, а й діти.

Д. становлять інтерес як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас часом не властиві селянському побутові композиції та сюжети. За Д. правили австрійські дукати, а пізніше російські рублі та місцеві вироби з різноманітними зображеннями. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний Д. не виключали одна одну.

Згарди — архаїчна гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.

Рифи (пугвиці) — металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом. Разом із ланцюжком та хрестиком композиційне врівноважували великі металеві дукачі. В західних областях України останні часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтяними іконками чи хрестиками.

Хрестики — культові елементи, які входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою. X. були срібні, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті. На Лівобережжі досить великий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися дерев'яні білі та кольорові X. На Черкащині ж нанизували по декілька маленьких X.

РІЗНОВИДИ ТРАДИЦІЙНОГО ОДЯГУ. Доповнення костюма

Доповнення костюма. Пояси, убір голови, взуття, прикраси — невід'ємні складові народного одягу, що пройшли тривалий шлях свого розвитку. Їхні функції були різноманітними, так само як і матеріали, форми, техніки виконання, художні вирішення. Д. к. були яскравими виразниками його локальної специфіки і водночас своєрідною соціальною позначкою людини, в них знаходили відбиття народні звичаї, моральні норми тощо. Так, навіть наприкінці XIX ст. в жіночому традиційному українському костюмі була недопустимою відсутність убору голови, пояса або ж культових прикрас. Останні виступали вагомими компонентами традиційних обрядів, з ними пов'язано чимало уявлень та повір'їв.
Д. к. виконували й важливу естетичну функцію. Вони підкреслювали святковість або буденність того чи іншого комплексу одягу, створювали цілісний художній образ. У цьому розумінні Д. к. певною мірою мають самостійне значення.

Пояси здавна слугували обов'язковими елементами і водночас прикрасами одягу. В XIII—XV ст. дорогоцінні П. були важливою ознакою гідності можновладців, їх передавали у спадок як особливу частину майна. У XVI—XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функцію П., проте їхня декоративна роль зберігалася.

У народному костюмі кінця XIX — початку XX ст. П. виконували різноманітні функції. За їхньою допомогою закріплявся поясний та розпашний верхній одяг, вони захищали та стягували м'язи живота під час тяжкої фізичної праці, на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку, нарешті, вони були своєрідними талісманами та прикрасами. Як витвори народного мистецтва, П. часто були художньо неповторними.

Здавна існувала традиція зображення на П. певних знаків — оберегів, символів, емблем, а в XIX ст. в орнамент П. іноді вписували ініціали або ім'я власника (як і ім'я коханої або коханого), дату та місце народження. П. пов'язані зі сферою обрядовості, а також народної моралі. Зокрема, показатися на людях без П. означало скомпрометувати себе.

Локальну своєрідність традиційних П. створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнаментація і колорит, а також способи пов'язування. П. виготовляли з вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. Ширина П. коливалася від 3 до 30 см. П. були ручного і машинного ткацтва та плетені. П., ткані на дощечках (бердечці), виготовлялися без допомоги ткацького верстата і могли бути однотонними або поліхромними, з виразним орнаментальним малюнком геометричного або рослинного характеру. Викінчувалися П. різнокольоровими торочками або великими кулястими китицями (кутасами). П., плетені особливим способом — по стіні — створювали цікавий візуальний ефект. Наприкінці XIX ст. найбільш розповсюдженими були саморобні вовняні П., пофарбовані домашнім способом у яскраві червоний, зелений та інші кольори. Бідніше населення носило нефарбовані П. або ж просто лико чи мотуззя.

Крім саморобних були поширені й П., зроблені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні П. поступово замінюються фабричними.

Крайки (оправки, попружки) — досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий незшитий, а пізніше зшитий одяг. Ширина їх дорівнювала 3-15 см, довжина — до 3 м.

Очкур — вузький шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку (очкурню) широких штанів. Побутував на Подніпров'ї.

Пояс-рушник був обов'язковим під час весільного обряду. На Поліссі молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала обранця святково вишитим поясом, що мало примножити чоловічу силу. Взагалі П.-р. підкреслював святковість одягу, був ознакою заможності.

Слуцькі пояси. У XVIII ст. серед багатих верств населення, в тому числі козацької старшини, набули поширення пояси з дорогих тканин, які завозили з Китаю, Туреччини та Персії. У середині XVIII ст. на території Білорусії в м. Слуцьку була заснована велика мануфактура по виробництву поясів. Попит на С. п. був чималим. Золототкані С. п. мали характерну особливість — двобічність, при цьому кожний з боків мав свій колір і візерунок. Багаті шовкові з рослинним малюнком С. п. були прикрасою святкового одягу запорізьких козаків. Наприкінці XVIII ст. слуцька мануфактура почала занепадати через відсутність сировини, яку необхідно було довозити з-за кордону. Однак традиція носити широкі ткані пояси, у колориті та малюнку яких простежувалися східні мотиви, зберігалася на Україні до кінця XIX ст.

Черес — чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Ч. були різних розмірів: пасок (на одну пряжку), малий ремінь (на дві пряжки) та великий ремінь — на шість пряжок. Оздоблювалися вони витисканням на шкірі, ланцюжками з міді, ґудзиками місцевої роботи (ціточками), плетінкою із кольорової шкіряної тасьми. З правого боку Ч. звичайно кріпилися рекітязь — гаманець для грошей, кресало і протичка для люльки. З лівого боку був прикріплений ігольник. До "великого ременя", підвішували ще й роговий сугак — пристрій для розв'язання вузлів, а також складний ніж і металевий топірець.

Черес із калитою — різновид шкіряного поясу, який використовувався чумаками. Мав вигляд довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці та ремінцем на іншому.

Дівочі зачіски та головні убори. За часів Київської Русі дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині. Ця традиція протягом століть зберігалася в побуті українських дівчат. Однак у кінці XIX — на початку XX ст. це явище вже стає винятковим і частіше пов'язується з тим чи іншим обрядом, зокрема весіллям. Під час праці волосся підв'язували або заплітали в одну чи дві коси. Дрібненько сплетені косички (дрібниці) були поширені серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини. На Волині та й на тому ж Поділлі дівчата заплітали коси учетверо (батіжок).

У деяких місцевостях Прикарпаття зберігався старовинний звичай подовжувати природне волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки. На Гуцульщині дівчата вплітали в косу нитку (шварку), на яку нанизували ґудзики. Для закріплення коси на голові її густо оплітали червоною вовною (попліткою) або прив'язували кінці кіс на тім'ї червоною стрічкою, яка закінчувалася на потилиці. Зачіску оздоблювали живими квітами — закосичували. На Покутті дівчата розділяли волосся на тім'ї на дві половини і заплітали над вухами коси (китки), які укладали на зразок вінка.

Для дівчат Лівобережжя у святкові дні було типовим заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала за спину, а в будень — у дві, що закладалися вінком. На Правобережжі і в свято і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які в свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс. Відомі й більш складні види зачісок, наприклад, у зв'язку, при якій частину волосся спереду розділяли навпіл та напускали на обидві сторони чола, утворюючи так звані начоси, кінці яких закладали за вуха під коси.

Звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали їх навколо голови та закріплювали за ними квіти, що створювало враження одягнутого на голову вінка.

Дівочі головні убори суттєво відрізнялися від жіночих. Їм притаманна велика різнобарвність і пишність кольорів. Особливим розмаїттям форм і оздоблень відзначалися весільні головні убори. Характерним для них було те, що верх голови, маківка, був завжди відкритим. Звідси й головний убір здебільшого мав вінкоподібний вигляд.

Вінкоподібні головні убори поділяються на вінки-шнури, вінки площинні та вінки звиті. Матеріали, конструкція, форми й техніки їх виготовлення були найрізноманітнішими. Існували дівочі головні убори і інших форм.

Вінки-шнури мали вигляд тоненької яскравої стрічки, яку пов'язували навколо голови і закріпляли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, наприклад, на Чернігівщині затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали закладену у дрібні складки різнокольорову тканину, що імітувала вінок.

Площинні вінки робили обов'язково на твердій (іноді картонній) основі, яка мала циліндричну форму. Часом на неї у багато рядків нашивали вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки. Частіше ж основу обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріплювали квіти.

Звиті вінки — найскладніша стадія розвитку дівочих головних уборів, яка мала значні територіальні відмінності. Так, на Середньому Подніпров'ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) "квітчалися" в протилежному напрямку.

У звитому чубатому вінку композиційний акцент був спереду. Залежно від призначення такий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним. Робили його з різних живих (чорнобривців, рожі, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів, прикрашали сусальним золотом, пташиним пір'ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину опускалися барвисті стрічки.

На Західній Україні З. в. прикрашали уплітами, ґерданами зі скляних намистин, листками позолоченого барвінку тощо. Дівчата підв'язували підборіддя червоною хустиною і, піднявши її на тім'я, опускали кінці з тороками за голову — у переміть. Попід хусткою з боків голови втикали живі або штучні квіти — чічки. На Івано-Франківщині до кіс прив'язували цілі жмути червоної, рідше різнокольорової вовни, яку опускали на плечі, — уплітки. Гуцулки носили З. в. зі стеклярусу та стрічок, штучних квітів і павиного пір'я — карабулі. На весілля одягали головний убір на зразок шапочки, зроблений з ґерданів та стрічок і оздоблений спереду круглими металевими бляшками, а збоку китицями квітів.

На свята прикрашали коси квітами або дрібним пір'ям, яке вмочували в розтоплений віск. Поверх усього цього накладали різнокольорові шовкові стрічки, кінці яких опускали на плечі. Під час праці дівчата підв'язували волосся стрічками.

Лопатушка. Цей головний убір складався з окремих круглих звивів закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шовкової стрічки, які закріплювалися на твердій основі циліндричної форми. Побутував на Полтавщині.

Пов'язка — закріплений на каркасі яскравий шерстяний платок (Чернігівщина, Полтавщина).

Стрічки-бинди. За допомогою таких різнокольорових стрічок дівчата прикрашали весь комплекс свого вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або вінка на потилиці або пришиваючи до стрічки, яку пов'язували на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Чільця — низка тоненьких орнаментованих латунних пластинок, що спадали на чоло. Ч., які побутували у XIX ст. на Гуцульщині, зберегли багато архаїчних рис і нагадують старовинні головні прикраси періоду Київської Русі.

Зачіски та головні убори заміжніх жінок. Зачіски заміжніх жінок помітно відрізнялися від дівочих. За давнім звичаєм, вони не заплітали волосся в коси, а, розділивши навпіл, зав'язували у жгут та звивали у плаский клубок на потилиці. У XIX — на початку XX ст. на значній території У країн й зачіска жіночого волосся зводилася до простого закручування його у вузол і підтикання під головний убір. У ряді районів Подністров'я та на Бойківщині жінки, однак, заплітали волосся у дві коси, подовжені уплітами з червоної вовни. Над чолом вони укладали очіпок, зроблений з кольорової бавовняної хустки, тісно зав'язаної на дерев'яному обручі. Очіпок оздоблювали низкою великих заколок із блискучими золотавими головками. Від нього на плечі звисали дві довгі червоні стрічки (партиці) поміж косами, що спадали нижче талії. Поверх очіпка носили білу хустку, зав'язану так, що два кінці, схрещуючись під підборіддям, зав'язувалися на шиї.

"Засвітити волосся" — давній термін, що означав ходити з непокритою головою. Для заміжньої жінки це вважалося тяжким гріхом. За народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хвороби та пошесті.

Кибалка (гибалка, хомевка, хомля, обруг, кичка) — луб'яне кільце для зачіски. Розділивши волосся на дві половини і скрутивши кожну з них у жгут, жінка намотувала її на К. Такі підкладки виготовляли з конопляного шнурка, скрученого полотна, дерева, лика, соломи. К. накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх К. накладали очіпок, який пов'язували наміткою або хусткою.

Намітка — прямокутне платове вбрання голови; лляна, зрідка конопляна тонка або взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина завдовжки до 5 м і завширшки до 50 см. Найхарактернішим способом запинання Н. було обгортання її навколо очіпка та зав'язування пишним бантом ззаду. Цей старовинний вид головного убору в різних районах України мав свої назви: плат (Волинь, Західне Полісся), завивало (Полісся), серпанок (Південне Полісся), перемітка, рантух (Львівщина, Гуцульщина, Буковина), перемітка (Івано-Франківщина), завійка, наміт (Прикарпаття), рушник (Буковина), рубок (Лемківщина). Незважаючи на локальні відмінності, всі види Н. мали вигляд довгого шматка полотна, кінці якого були прикрашені багатим тканим перебірним орнаментом.

Очіпок — (очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак, керпа) — обов'язковий головний убір заміжніх жінок. Твердий О. — на зразок шапки — шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою. М'який О. (чушку) одягали під платове вбрання або під твердий О.

Варто зазначити, що О., який одягала молода на весіллі, виконував певну магічну функцію та був символом щастя та плодючості в сім'ї.

Убрус. На всій території України аж до кінця XIX ст. зберігся стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми традиційного жіночого вбрання. Назва "У.", присутня ще в літописах XI ст., збереглася до наших днів. Чимало різновидів цього вбрання, яке лише умовно можна назвати платовим, діляться на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з них за способами пов'язування має безліч локальних варіантів.

Хустка — широко розповсюджене по всій Україні квадратне платове вбрання голови. Способи пов'язування X., які частково наслідували способи пов'язування наміток, були різними. У північних районах X. пов'язували під підборіддям, а кінці зав'язували на маківці (цьому передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці X. обгортали навколо шиї та зав'язували на потилиці. На Середньому Подніпров'ї X. драпірували в особливий спосіб довкруги голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

Чоловічі зачіски та головні убори. Для найбільш поширених чоловічих зачісок українських селян XIX ст. характерне досить високе підрізання волосся навколо всієї голови. Верхнє волосся біля маківки прикривало підголені місця. Головні убори були більш різноманітними. Залежно від сезону, місцевих традицій тощо їх робили із різних матеріалів та багатьох форм. Деякі різновиди мали пишне оздоблення, особливо на Західній Україні.

Підворота — повсюдно поширена на Україні зачіска, коли волосся підрізалося навколо голови, а на потилиці залишалося дещо довшим. Гуцули залишали волосся ззаду досить довгим, іноді заплітаючи його в одну чи дві коси.

"Під макітру" ("в кружок") — спосіб підстригання, відомий з XVII ст., коли за краєм накладеної на голову макітри відтинали волосся рівно довкола голови. Ця стрижка збереглася на Поділлі до початку XX ст. Їй передувала традиція голити всю голову, залишаючи на маківці довгого чуба (оселедця), який закручували за вухо. Ця традиція побутувала переважно серед запорізького козацтва.

Брилі (солом'яники) займали важливе місце серед головних уборів українських селян. Їх плели різними способами: рівною широкою стрічкою, а також у зубчики, в луску, косичкою тощо. Перші носили назву простих, а інші — зубчастих. Широкою популярністю користувалися Б. з широкими крисами і головкою у вигляді зрізаного конуса.

Солом'яні капелюхи Буковинського Поділля мали високе дно та вузькі загнуті догори криси, які облямовувалися чорною стрічкою, оздоблювалися квітами, ґерданами та півнячим пір'ям. На Подністров'ї високі головки капелюхів прикрашали плетеними із різнокольорового бісеру ґерданами, павиним пір'ям, паперовими й волічковими квітами.

Шапки (капелюхи) — найдавніший тип чоловічих головних уборів. Узимку носили Ш. з овечого хутра або суконні з хутровою опушкою. Ця стародавня традиція зберігалася до початку XX ст. Носили їх залежно від місцевих звичаїв — прямо на всю голову, заломлюючи посередині, зсуваючи на потилицю або набакир.

Клепаня — зимова шапка гуцулів із червоного або темно-синього сукна, підбита овчиною та облямована лисячим хвостом. Кінці К. можна було стягнути догори і зав'язати на тім'ї.

Кресаня — чорний фетровий капелюх гуцулів, дно якого було обведене золотавим галуном, узорною бляхою (басаменом) або різнокольоровими шнурками (байорками, черв'ячками). К. підтримував ремінець (підборідь) із червоного сап'яну, вибитий мусянжовими заклепками. Оздоблювали її пір'ям глухаря або павиними хвостами. Збоку К. звисали кулясті вовняні китиці (бовтиці).

Кучма — висока циліндрична, рідше напівсферична або конусоподібна шапка з овчини або іншого хутра. Була відома на всій території України. Циліндричні К. переважали на Поділлі та півдні Волині; у південних і південно-західних районах побутували конічні К. зі зрізаним верхом; на Чернігівщині та півночі Волині носили так звані рогаті шапки.

Мазниці відомі на Поділлі та в південній частині Волині. Це великі чорні смушкові шапки з суконним дном, циліндричної форми, з розрізом збоку, де завжди була кольорова стрічка. Сукно на денці ставили синього, зеленого, а подекуди чорного кольору.

Малахай — кругла хутряна шапка з навушниками, яку носили взимку на Чернігівщині.

Шлик — зимовий головний убір, дно і верх якого виготовлялися з червоного сукна, а широке облямування (ковнір) — із чорної овчини.

Шолом (йолом, яломок, магерка) — зимова шапка давнього походження. Виготовлялася з коричневої або сірої повсті. За формою Ш. були напівсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами. Суконні Ш. з чотирикутним верхом і хутровим або полотняним полем були характерні для Волині.

Традиційне взуття. Форми і матеріал взуття, як і одягу в цілому, виникли та розвивалися в різних районах України залежно від природних умов, характеру господарської діяльності, економічного становища населення. Робили взуття переважно з рослинних стеблин або кори дерев (лика), зі шкіри та повсті. Матеріали зумовлювали й техніку виготовлення взуття. Воно було плетеним, стягнутим або зшитим. Улітку жінки, особливо бідні, ходили просто босоніж.

Личаки — взуття, плетене з кори дерев. Із двох способів плетіння цього тину взуття — скісного і прямого — на території України був поширений прямий. На виготовлення Л. ішло лико лози, липи, в'яза. Це взуття складалося з прямоплетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі Л. трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі. Л. були недовговічними, і тому в селян завжди був запас матеріалу для їх виготовлення, а плести Л. міг кожен.

- личаки

- постоли

- типи черевиків

Постоли (моршні, ходаки) — взуття, що зберігалося на Україні до початку XX ст. Це дуже давній тип шкіряного стягнутого взуття. Робили П. з одного шматка товстої, але по можливості м'якої коров'ячої або свинячої сиром'ятної шкіри.
Залежно від конфігурації носової частини П. могли бути тупоносі та гостроносі. Способи кріплення П. до ноги, а також характер декоративного оформлення мали локальні особливості.

Сап'янці (чорнобривці) — святкові жіночі чоботи з особливої шкіри — сап'яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), із трохи задертими носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Такі чоботи були рантові й шилися, як правило, на праву та ліву колодку. Виразно оформлені орнаментом С. носили головним чином дуже заможні жінки. У бідноти ж коли й були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину. І вдягали їх найчастіше тільки на свята.

Черевики — жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи ґудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.

Чоботи — зшите шкіряне взуття, яке було відоме на території України ще за давньокиївської доби. Проте у селянський побут вони ввійшли набагато пізніше — лише наприкінці XVIII ст., та й то здебільшого серед заможного населення.

По материалам сайта ВИШИВАНКА.

Комментарии
2008-03-20 в 11:17 

Lithael
"Не слишком ли много правил на столь короткий маршрут?" (c)
За сайт спасибо, жаль, что текст понятен в лучшем случае через слово...

2008-03-20 в 14:54 

Okami Mia
Что-то кончается, что-то начинается...
Что непонятно могу перевести. ;-)

2008-03-20 в 15:16 

Lithael
"Не слишком ли много правил на столь короткий маршрут?" (c)
Okami Mia к примеру, это - відкритими або з халявкою

2008-03-21 в 19:14 

Okami Mia
Что-то кончается, что-то начинается...
"Відкритими" - "открытыми"
"Халявкою" - скорее всего, имеется в виду что-то вроде обманки. :shy:

2008-03-21 в 20:49 

Lithael
"Не слишком ли много правил на столь короткий маршрут?" (c)
Okami Mia я вот думаю, может где в инете есть самоучитель или переводчик?

2008-03-21 в 21:10 

Okami Mia
Что-то кончается, что-то начинается...
Лучше словарь найти нормальный. Потому что переводчики по большей части выдают искаженный перевод.

2008-10-31 в 15:38 

А где можно найти картинки этих украшений?Никто не подскажет.:)Может сыллочку кините.Спасибо огромное

URL
2008-11-02 в 23:17 

Сообщество белошвеек
Можно попробовать в Гугле (поиск изображений). Или в специальных книгах.

URL
     

Сообщество белошвеек

главная